І знов приснилася. І знов солодким болем,
Як жаром передсмертним, душу опекла
І знов, що уляглося, з праху підняла,
І серце зранила. Ми йшли широким полем
Сідало сонце. За далеким видноколом
Ледь-ледь тремтіла ніжна золота імла.
“Дивись, — горнулася, — я все вже припасла
До нашого весілля”. Дивним карамболем
Зненацька впало сонце на моє чоло
І кров’ю, мов окропом, очі залило.
Це німець-конвоїр в сталазі полонених
Ударом чобота мене зі сну збудив
І світ розбитих мрій далеких днів блаженних
В душі моїй вогнем пекельним запалив.
Петро Косенко, 1982