Йдучі наосліп шляхом людним і бурхливим,
Я синьооку чародійницю зустрів
І посміхнувся їй. Розлам дівочих брів
Шугнув здивовано метеликом грайливим
І полонив мене. Я рухом трепетливим
Узяв її за руку й з нею в світ побрів.
Метелик чарівний і день, і ніч зорів
І вів мене в незнане вогником вабливим.
Зігрітий полум’ям маленької руки,
Я йшов фарватером життєвої ріки
Упевнено, як в зачарованому трансі.
Та раптом вогник згас, фарватер десь подівсь,
І я, в розкладенім фортуною пасьянсі,
Один на темнім бездоріжжі опинивсь.
Петро Косенко. Пам’яті дружини. 1984