Говорить до нього Ісус:
“Уставай, візьми ложе своє та й ходи.”
(Св. Івана, 5—8)
Буває, що й до мене сум надійде в гості,
Тоді ми поринаємо у давнину.
Я сумові кажу: “Хто нашу чарівну
Вітчизну розіп’яв на рабському помості?
Хто винен в нашім віковічнім голокості?
Хто напустив на нас байдужості ману?
Хто, зрештою, колись пробудить нас зі сну
На ворогом загроженому аванпості?”
Німує давний сум. І звиклий рій думок,
Неначе гаддя переплетений клубок,
Мене відчаєм безнадії обгортає, —
Чи діждемося ми колись того ґазди,
Що дух наш розкує, завзяття розгнуздає
І гримне нам з небес: “Народе, встань і йди!”
Петро Костенко, 1984