Є в Никополі гавань. Берегом Дніпровим
Над самою водою в’ється гожий мол.
З одного боку молу місто матіол
Красується над небом килимом казковим,
А з другого — Дніпро, що талом бірюзовим
Залив безмежних плавнів чарівний роздол.
Які простори осяйні без заборол
Під небом дивним, неосяжним, пурпуровим!
Давно колись, давно і я там походжав,
На милій гавані кохану виглядав…
Чому раптово так удари серце множить?
Чи в нім не защеміло вигнанця тавро?
Що серце струджене моє тепер тривожить:
Чи люба дівчина, чи гавань, чи Дніпро?
Петро Косенко, 1984