І досі згадую: широкою рікою
Поволі сунеться, здригаючись, паром.
Ми тягнем мокру линву, а старший багром
Уважно вправною орудує рукою.
Зникає берег наш, порослий осокою,
Аедь-ледь позначений затопленим копром,
А спереду незнаний берег під горбом
Поволі вирина піщаною лукою.
Тремтить напругою в руках холодна сталь,
Навпіл батуючи ріки ясний кришталь,
І ронить крапель-сліз у річку міріяди.
Отак до берега довічного буття
Вже допливаю я, і всі мої відради
Роню в фарватері жорстокого життя.
Петро Косенко, 1979