Пам’яті Василя Булиги
Коли відходить друг, неімовірна туга
Єство моє вогнем нестерпним огорта…
Де ти подінешся, невтішний сирота,
На кого звіришся, людино недолуга?
Коли відходить друг, жалоби чорна смуга
Вкриває білий світ і сковує уста,
Зникає з обрію омріяна мета,
Здається, що й тебе очікує яруга.
Помолодів мій друг в заквітчаній труні —
Таким він був колись в ті навіженні дні,
Коли на згарищах пожежі світової
Він батьківщину снив від ворога звільнить.
Вже звільнення гряде від скверни вікової,
Та вже не про земне, про вічне друг мій снить…
Петро Косенко. 1993