Мені приснився сон: людей велика сила
За домовиною потоками пливла.
Над похороном хмара небо облягла
І, мов жалобою, людей сумних покрила.
На кладовищі люднім щирилась могила,
Ще мить — і вічність домовину прийняла.
Я скинув капелюх, схилився спроквола —
Хай царствує душа, хоча вона й грішила…
Я осіняюся до ями — натовп зник,
Лиш збоку гробокоп з лопатою поник.
“Кого, добродію, оце тут поховали?
Напевно в цій могилі важний хтось лежить?”
“Ні, це ілюзію тут люди закопали —
Вона їм не давала вік розумно жить…”
Петро Косенко, 1985