Пам’яти дружини
Не муч мене, минуле, біллю днів щасливих,
Не завдавай мені нелюдського жалю —
Я щойно поховав дружиноньку мою,
А з нею й чари днів п’янких, палахкотливих.
Ми впарі вдвох ішли по нетрях несходимих,
Вставали й падали удвох в однім бою,
Удвох перебрели герсфельдську течію
І в світ надій пішли непевних і манливих.
О, скільки тих надій, окроплених слізьми
Лежить по цвинтарях вселюдської тюрми
На нашому шляху до зоряного щастя…
І ледь ми вчуємо його солодкий хміль,
Б’є невмолимий час найвищого причастя
І щастя криється в предсмертну заметіль…
Петро Костенко, 1984