Не спалося. У мороці переді мною
Потроху виринув дівочий силует.
Так, це вона, вона — і серги, і браслет,
І брошка на береті з пряжкою стальною.
Я затремтів. На мене справжньою маною
Пахнув мій перший і єдиний серця злет —
Юнацький пам’ятний, болючий мій секрет,
Похований давно черствою чужиною.
Я почуттями днів далеких спалахнув
І рвучко в темінь ночі руку простягнув,
Та замість милої на мене глипнув череп
І смертоносним вищиром обдарував;
Мене той вид ударив, як крицевий келеп —
Невже десь любої життя хтось обірвав?
Петро Косенко, 1985