Одного разу суд писаку взяв під стражу
За те, що він пусті, без розуму й душі,
Пік незугарні вірші — гливтяки-книші
Патріотичного, звичайно, пілотажу.
Та патріот зубастий був і лаву вражу
Підняв на гострім риторичнім палаші:
«Мистці, — казав, — тепер прогресу лемеші,
А не звеличники сердечного мар’яжу».
І суд погодився. Та сталось диво з див:
Партач тієї ж ночі грішний дух спустив…
Він бачив сон: його віршилища бездушні
Страшними лемешами в нього уп’ялись:
«Кажи, де наші душі чисті, ніжні, мужні,
Чому ти нас на світ пустив без них колись?»
Петро Косенко,1983