Категорії
Література

Поволі тане день в рум’янцях водограю

Поволі тане день в рум’янцях водограю
І марнота морнот кудись тікає пріч.
Вже скоро спокоєм дихне жадана ніч
І землю сном скує від краю і до краю.

Я в ніч закоханий. Вночі я поринаю
В безодні дум під сяєвом астральних свіч;
Це наші рідні, що чекають з нами стріч
В просторах вічності — небесного Синаю

Я зачарований: в кромішній темноті —
З висот небес палають зорі золоті.
Лише одна єдина з них якась туманна,

Неначе сирота заплакана, тремтить —
Це, певно, Богом суджена, моя кохана,
Мене чекаючи, з небес в сльозах зорить…

Петро Косенко. Пам’яті дружини. 1985