Сонете, друже мій! І знову, бачиш, проза.
Та де подінешся і що звелиш зробить?
Помер відомий критик і, як Бог велить,
Його похоронила жінка тонкосльоза.
Умер, на поминках казали, від склероза,
Нажитого в трудах за роки лихоліть…
А потім узялись покійника хвалить, —
Як до лиця йому була учена поза,
Яким він був знавцем передових культур,
Яким цінителем чужих літератур,
Як тонко розбирався він у їхніх ізмах
І скільки оглядів критичних написав,
Як мудро в чужоземних потопав софізмах,
Хоч мови жадної, крім рідної, не знав…
Петро Косенко, 1985