VI
Для нього не жалів ні праці, ні сльози,
Горів для успіху в житті своїм безпліднім
І на шляху своїм життєвім незавиднім
Бажав єдиного — під небом бірюзи
Уздріти виноградом сповнені тази
І чарувати світ вином його дорідним
Та полем походжати багатющим, рідним
Під звуки рідної веселої кози,
Щоб мир признав його старання і заслуги,
Щоб недруги його і друзі недолугі,
А серед них найбільші дурні-комизи,
Побачили, що він не був ледачим сплюхом.
А виноград вродив — трудар піднісся духом,
Та дивно: кожен плід приносив смак бузи.
Петро Косенко
Входить до вінка сонетів «Пізні грона», написаних на протязі 1980-1985 років