Вже пурпур осені моєї опадає
І за вітрами в далеч бозна де летить,
Вже скоро сірий ключ в заплакану блакить
Мене до вічної мандрівки погукає.
І я піду без слів. Лиш тільки небо знає,
Як тяжко самотою в цьому світі жить,
Як тяжко переносити… Цить, серце, цить! —
Що сльози, що жалі, коли душа вмирає?!
Так, я піду без слів, без нарікань, без сліз,
Як жив і вірував в єдиний мій девіз:
Не плач за колоском, коли згоріло поле!
А в мене того поля, власне, й не було —
Призначене мені, обшарпане і голе,
Воно ті колоски сильнішим віддало.
Петро Косенко,1982