Я бачу корабель: палаючи вогнями,
Напроти буйних хвиль стає він на диби.
На покладі його розковані раби
Періщаться на смерть своїми ж ланцюгами.
Відважний стерновий на вахті дні за днями
Не випускає з рук підзірної труби.
Ворожий океан, скажений від злоби
Вже залива човна страшними бурунами.
От-от із рук міцних вже випаде стерно
І гурт дурних сліпців піде з човном на дно…
Та вдарив з неба грім: «Рятуйтеся, хто може!!!»
Умить недобитки позбулись сліпоти
Та й кинулись гуртом на море зловороже…
І я прокинувся: «Це, Україно, ти?»
Петро Косенко, 1993