Категорії
Література

Я містом якось брів. Вмирали дні осінні

Я містом якось брів. Вмирали дні осінні
І падав жовтий лист із бронзуватих веж.
Аж бачу: тягнеться в сльозах сумний кортеж.
В зітханні, в здушенім, ледь чутнім, голосінні.

В труні покійниця. Її останки тлінні
Горіли полум’ям жоржинових пожеж,
А над труною ген — небесний шир без меж
І сонця відблиски — разки дорогоцінні.

Вже й цвинтар. Ліс хрестів. Ридаючи, вдівець
Припав до мертвої: “Невже оце й кінець?
Невже? Ні, почекай… Я… Я не забарюся…”

Щасливий, брате, ти подумав я в ту мить, —
Гріх заздрити біді, то я оце й молюся,
Молися, друже, й ти — ти мав для кого жить.

Петро Косенко, 1979