«Я знаю… Вибачте… У вас померла мама,
Тому сьогодні ви в печалі і сльозах.
Я співчуваю вам. Нехай на небесах
Відкриється для неї в рай завітна брама.
Що кажете? Не мама? Чоловік? О, драма!
Лишитися вдовою в цих літах — це жах!
Що? Навіть і не він? Не плачте — по очах
Я ваших бачу, пані, як страшить вас яма,—
Вона у вас забрала сина чи дочку,
Чи може родича чи родичку близьку…»
«Oh no, my Dear… No… No… Вони тут ні причому
Та чи і плакала б за ними я, мій сер?
У мене, ОЬ ту Сосі, оце лиш місяць тому
Мій любий цуцик від переситу помер.”
Петро Косенко, 1984