Перейти до вмісту

Як Софію будували

Князь Ярослав владно поманив до себе чергового вістового.

— Слухаю, вельможний княже, — вклонився той у ноги.

— Гукни, отроче, бояр на засідання.

— Буде зроблено, володарю.

— Знатних дружинників покликати не забудь.

— Ваша воля, господарю.

— Начальник великокнязівського тресту капітального будівництва щоб був тут.

— Зрозуміло, Ярославе Володимировичу.

— Ну і зодчих, проектантів свиснеш сюди. Без оних не обійтись.

… Секретарка, примірявши нові гривни заморської роботи, подаровані зальотним дружинником, реєструвала в берестяній грамоті, хто прийшов на віче. Врешті, коли всі зібралися, зачинила різьблені тесові двері князівської гридниці.

Князь постукав об сулію із «Старокиївською» кінцем золоченого скіпетра.

— Вельми лепську споруду задумав я. Храм величний та благоліпний. На честь святої Софії, що послала нам перемогу над печенігами. От на цьому місці й воздвигнемо храм до небес. Щоб видно було на всі чотири сторони світу. Браттям і недругам нашим. Друзям щоб світив, ворогів — сліпив банями золотими.

— То це нам — раз плюнути,— прорік начальник тресту «Ярославхрамбуд» Тишко Суслик. — Вкажи тільки перстом, де воздвигати, і типова споруда храму на тисячу стоячих місць буде готова. Маємо вже тих церков у стольному Києві числом чотириста й ще одну таку саму зварганимо — типову.

Ярослав тільки круто зламав брову, та, нічого не сказавши, вів далі.

— От на тому пагорбі, де ми ворога здужали, і воздвигнемо, вказав перстом князь. — Які будуть пропозиції?

— Воздвигнемо в стислі строки — до Різдва Христового! — бадьоро виринув з будівничої челяді глас генпідрядника. — Воздаси там хвалу господу, а нам — преміальні…

— Хулу речеш, боярине, — насупився великий князь. —В стислі строки збудується — в стислі й зруйнується. Сотвори на віки. А буде халтура — не буде в тебе голови на плечах.

— Дозволь, світлий князю,— виступив наперед Зизоок, ставний кмет з проектантської челяді, завсектором культових споруд, і пожбурив пижикового малахая об землю, старанно одбиваючи поклони.

— Речи, коли щось до пуття.

— На високім горбі будувати економічно не вигідно. Вели його зістругати. Нехай смерди заступами зрівняють горба з землею.

— Чому б то?

— Матеріали важко доставляти. Вітри буйні замість ворога поганого стіни поруйнують. Та й розтягнуть, кляті смерди, всі будматеріали, — на брагу та медовуху поміняють, а будуть глаголити, що плінфу і овруцький шифер Перун дощами та зливами розметав…

Ярослав здивовано звів брови, потім осміхнувся лукаво.

— Ну-ну, які ще мислі у творчої челяді?

— Проектанти заморські, та й свої марнотратники, пропонують тринефний храм з галереями, фресками, мозаїками всередині та ще й розписами іззовні, внизу, під декоративними вікнами…

— Аще хотящі дванадцять бань золотих — по числу апостолів, та одну центральну главу, що над ними ширяє в небесах, немов вседержитель…

— Стіни деякі хочуть зиждити не прямі, а фігурні, заокруглені і природні, яко тіло жіноче, — щоб теплом і вічністю од них віяло… У передній частині чільна стіна дугою могутньою випинатися мас. По ній зсередини мозаїчна Оранта віками люд київський благословлятиме…

— Стіна — не молодиця, фігуриста — не годиться, — врешті метнув прискаленим оком генпідрядник. — Стіну шуруємо напряму! Без різних там викрутасів.

— А ти як мислиш? — запитав скомороха.

— Діло рече: плінфи економія буде. Тьма яєчних жовтків, що мали б піти на цем’янку, для яєчні залишиться. Скільки то закуски, мій княже!

— Ну, гаразд, нехай буде гречка, — примружився хитро Ярослав. — Речи далі.

— А смальту різнобарвну для Оранти навіщо робити? — нараз скривився Суслик і взяв до рук берестяного списка. — Самого лиш коричневого кольору тринадесять ще й п’ять відтінків. Зеленого — три десятки й чотири барви. Жовтого та синього по два з лишком десятки тональностей. Червоного та рожевого — майже стільки ж гатунків. А навіщо?! Ми ж так сто літ будуватимем. У малярстві все треба чітко і ясно: чорне — чорне, біле єсмь біле. А то різні там відтінки, півтони, тіні… І зверніть увагу, великий княже: в палітрі більше коричневого, а не рожевого. Щось тут темнять ваші майстри…

— Отже, так,— стукнув патерицею Ярослав, даючи знак, що пора вже приймать резолюцію. — Читати по-грецьки, ромейськи — я вдатний. А письмо зодчеське на пергаменті нехай остаточно затвердить гензамовник, достойний ігумен Ферапонт.

— Основне — сотворити об’єкт у темпі, — поправив клобука ігумен. — Щоб в усі князівства з гінцями вість: найбільшим храм Русі на тисячу стоячих місць, воздвигнуто достроково!

— Я ж кажу: до Різдва! — аж підскочив зраділо Тишко Суслик.

— То зимою здавати, кажеш? — підвівся Ярослав, розминаючи поранену ногу. — А як навесні смальта обсиплеться? Фрески мохом поростуть? Архангели на стінах перекособочаться, наче то в них нервовий шок?

— Е, княже, треба мати джмеля в голові. Скажемо гостям: знов печеніги стольний град прагли взяти. Стінобитним оруддям Софію кілька разів довбанули — аж смальта посипалася… Здеремо з гостей грошву-дарунки на обнову храму. Та й почнемо грядущого року капітальний ремонт.

— А як зі стелі цеглина випаде та удільного князя по голові стукне — воно навіть тобі на користь, володарю, — шепнув стишено на вухо. — Одним суперником менше буде…

Ярослав подивився пильно на свого підлеглого, потім оглянув запитливо усе зібрання, — що воно на те скаже.

У тиші вийшов наперед бородатий старець із розкиданими на плечах сивими пасмами волосся і поставив на стіл макет храму, виліплений з ярого воску.

— Отакою мислю собі святу обитель Софії премудрої, — мовив старий тесля, колишній дружинник, що перейняв не одне ремесло, будуючи храми по слов’янському світі.

Старий Будислав зводив ще й неприступні фортеці та божественні розкішні палаци, і в усьому цьому був відгомін придніпровського щедрого краю.

— Все, про що мудрагелили вчені мужі, зібрано тут, мов нектар у квітці. Русь і Візантія в храмі тім повінчані. Будуть осьде галереї, вежі, полаті, чільна стіна дугою — наче груди богатирські. Стіни до неба. І тринадцять бань сяють, мов свічки…

— Що ж, спасибі, отче. Тільки я не вельми тямлю в зодчеськім ремеслі. Підеш на затвердження свого проекту. До бояр та посадників чиновних, що печать мають прикласти. Онде вони й сидять усі. До них бий чолом.

— Ті свічки нам до лампадки, — відрубав Зизоок. — Вони — за упокій казни твоєї, Ярославе. Розорити алчуть без війни тебе, князю. Аки печеніги погані.

— Навіщо стільки бань? Хрести чистозлотні? Нащо тратити золото, — аж гицав верткий Суслик, — як за нього можна вина пресмачні заморські купити. Закусь дивну — помаранчі, оливки всілякі…. Шмаття імпортного назамовляти. Різні там хітони, хламиди, коралі та пекторалі. А гріхи наші й на вулиці можна замолювати.

— Вина вип’ємо, закусь зжеремо, хітони й хламиди на дрантя зійдуть, а диво муроване навік лишиться, — стиха вів своє Будислав.

— Та що там глаголити! — дискантом Тимко Суслик, начальник тресту «Ярославхрамбуд». — Короб зело іскусний, кам’яний давай на горі воздвигнемо. З бутового каменю. Чотири стіни — зверху плоска покрівля, смолою залита. Дешево — й сердито! — І приплюснув рукою-лопатою на восковім макеті усі маківки-бані.

«Вийде великий курник, а не храм», — шепнув хтось із челяді.

— У поруб його, окаянного, — владно звелів Ярослав, очима вказавши на Суслика. — І п’ятдесят різок преміальних авансом.

Стукнув три рази патерицею, викликав секретарку.

— Пиши указ, — кивнув на пергамент.

«Тим, хто хотів стольне місто, славен Київ споганити, хто ладен був звести замість дива величного короб-курник на сміх курям і потомкам, а поіменно: Ферапонту, Зизооку й Тишку велю видати прогресивку — по двісті канчуків.

А ще виплатить їм гонорар березовою кашею — з фонду економії віників для князівської лазні.

І кинути в поруб на п’ятнадцять діб. Хай провадять там творчий конкурс. На кращий проект».

Євген Колодійчук