«Ти бережи себе…» Як часто ти твердила
Мені щодень, щомить, єдиний друже мій.
Та бач життєва злива дивних веремій
Мене і зберегла, тебе ж не пощадила.

А я й тебе беріг… За те Всевища сила
На щастя зберегла для мене образ твій
У наших дітях… Нині хоч вві сні розвій
Мою печаль могильну, що мене покрила.

І сил щопту подай мені на схилі літ,
Щоб ще раз пережить наш легендарний міт —
Вернутись в молодість і пережити грози

Жорстокої, страшної, дикої війни,
Кохання нашого і радощі, і сльози,
І щастя нашої казкової весни!

Петро Косенко, 1997