Зима. Тріщить мороз. Десь каркають ворони.
Мете хурделиця чортівським помелом.
Обмерзлим бруком за похиленим попом
На цвинтар тягнуться мовчазні похорони.

Я осіняюся хрестом, як до ікони:
“Незнаний, друже мій, чолом тобі, чолом,
Мир праху, мир душі, земля тобі пером,
Ти, бачу, вже скінчив життєві перегони”.

Я до труни. О, жах, — трухлява, вся в дірках,
Вона ледь-ледь трималась на старих кілках,
На порох стліле віко впало всередину.

А там… А там… О Боже мій! Невже це я?!
Ні! Ні! На самім дні, загорнена в ряднину,
Лежала молодість розтерзана моя!

Петро Косенко, 1979