Перейти до вмісту

Трагедія інки

Секстет

Сонет № 1

Колись давним-давно в краю казковім інки,
У несходимих хащах перуанських Анд
Химерний парубок — не величавий гранд —
Білявої шукав собі красуні жінки.

Він перейшов свій край у пошуках блондинки,
Та не знайшов її. В ряди жорстоких банд
Пристав у розпачі постійний гість оранд,
Щоби здушити біль душевної слабинки.

В своїй диявольській жорстокости без мір
Він кров’ю власною залив вершини гір
Того незайманого краю недаремно…

Та інка не знайшов, що пристрастно бажав —
Коханки білої, якою снив недремно
В кромішній темноті небачених гущав.

Сонет № 2

Як інка не гасав по хащах несходимих,
Які тріумфи він в боях не пожинав,
Завжди чомусь якийсь постійний сум стояв
В його скісних очах похмурих одержимих.

Він сипав стрілами по прірвах незлічимих,
Горілкою печаль і радість заливав,
Але ні кров війни, ні хміль п’янких забав,
Ніщо не зменшило його страждань незримих.

Ніхто не розумів причин його розпук,
Хоча і бачив всяк вогонь пекельних мук,
Що нуртував у нім, немов вулканна лава.

Ні сонячні весталки Куско чарівні,
Ні Кіто святощі — найбільша інків слава —
Ніщо не скрашувало мученика дні.

Сонет № 3

І був покликаний найстарший жрець на раду
«Чи відгадаєш ти мою, о старче, біль?
Ти ясновидящй… Повідь чи добру ціль
На оці маю я? Подай мені пораду».

Тремтячим голосом прорік свою тираду
Заслужений мудрець тих праведних привіль:
«Сеньйор! На шал твоїх незвичних божевіль
І небо не пішле тобі твою обладу.

Смертельним подихом нечувана жага
Щодень над зіркою життя твого шуга —
Та жінка мрій твоїх несе в собі отруту.

Навіщо, відвічай, ти дієш шкереберть?
Навіщо ти береш на себе цю покуту?
Навіщо ти на себе кличеш раню смерть?»

Сонет № 4

«Чи ти, бува, не чув, о нерозумний сину,
Що нас очікує нечувана біда?
На наші сельви йде блідих людей орда,
Щоб винищити нас до краю, до загину.

Я чую їх ходу загрозливу, неспинну.
Стопа цих нечистей могутня і тверда;
Вона, о небо, нас у рабство загнузда
На сором, на ганьбу, на муку страховинну

І кров’ю нашою заллє всі береги,
У інків Сонця храм ввійдуть чужі боги,
Погасне білий день, впадуть на землю зорі

І горді Анди вкриє первобутня ніч,
Заплаче, зарида прамати інків в горі
І навіки замре хоробрий інків клич».

Сонет № 5

«Одумайся: тобі не допоможуть грози,
Які ти викликав. Згадай про рідний край!
Твоя омріяна для тебе може й рай,
А для щасливих Анд вона руїна й сльози.

Я чую підступи смертельної загрози
Чужого племені. Що кажеш? Постривай!
Хіба не інка ти? На захист Анд ставай,
А не шукай собі у пустощах занози!

Де ж родова твоя, де наша давня честь?
Устань на ворогів у вихорі нашесть
І шквалом вдар на них, як лиш уміють інки,

До рідних хащ своїх душею прихились —
Там, хлопче, ти й знайдеш твоєї слід чаїнки,
Вона тебе й візьме в п’янку щасливу вись!»

Сонет № 6

Пливли тяжкі літа без краю, без упину
В марудній безугавній смертоносній грі…
І став наш молодець нежданно на порі —
Святий обряд велів йому узять дружину.

Хоч він любов свою гарячу хуртовинну
До мрії білої зберіг в тяжкій журі,
У муках незвичайних якось на зорі
Поклав себе самого в ранню домовину,

Розбивши голову об скелю рідних гір.
Знай, кастельянко: розуму наперекір
Я в серце молоде впустив гадюку блуду”.

О, небо! Інка ж я! Я вірний син Перу!
Великий дух здійняв з очей моїх полуду
І я за нього радо сотні раз помру!

Петро Костенко

Секстет «Трагедія інки» написаний в 1996 році